.RU

XIV. НЕЗНАЙОМЕЦЬ ІЗ МЕНГА - Три мушкетери

XIV. НЕЗНАЙОМЕЦЬ ІЗ МЕНГА


Проте натовп зібрався зовсім не для того, щоб дивитися, як когось вішатимуть,— він дивився на вже повішеного. Зупинившись на якусь хвилину, карета знову рушила своєю дорогою, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невеличкої брами.

Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в'язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій.

________________

1 Ратуша — будинок, де містяться органи самоврядування в містах Західної Європи.

 

 

Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно.

Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду.

Він наче прикипів до ослона, куди його штовхнули поліцейські, прихилившися спиною до стіни й безвладно звісивши руки.

Але трохи згодом, озирнувшись довкола й не побачивши нічого загрозливого, а навпаки, зауваживши, що ослін, на якому він сидить, зручний і м'який, стіни кімнати оббиті тонкою кордовською шкірою, а на вікнах висять важкі шовкові завіси, підтримувані золотими шнурами, він збагнув, що небезпеки немає та що страхи його даремні, і почав крутити головою на всі боки.

Це заняття, якого ніхто йому не забороняв, додало в'язню хоробрості, і він зважився зігнути одну, потім другу ногу; нарешті, спершися руками на сидіння, він підвівся з ослона й став на ноги.

В цю мить статечний офіцер, який розмовляв з кимось у сусідній кімнаті, відхилив завісу і, обернувшись до в'язня, спитав:

— Це ви Бонасьє?

— Так, пане офіцере,— пробелькотів галантерейник, захолонувши з жаху. — До ваших послуг.

— Увійдіть,— сказав офіцер.

І він одступив на крок, даючи галантерейнику дорогу. Бонасьє покірно ввійшов до кімнати, де на нього, здавалося, чекали.

Він опинився у просторому кабінеті, стіни якого були поспіль завішані зброєю; в каміні палав огонь, хоч була ще тільки друга половина вересня. Посеред кабінету, крізь стіни якого іззовні не долинав найменший звук, стояв квадратний, захаращений книгами й паперами стіл, на якому лежав величезний розгорнутий план Ла-Рошелі.

Біля каміна стояв середній на зріст чоловік вельможного й гордовитого вигляду, з пронизливим поглядом, високим чолом і худорлявим обличчям, яке ще більше видовжували еспаньйолка й тонкі вуса. І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги — все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді,— спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях1 і захопивши Нім, Кастр та Юзес2, він готувався вибити англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.

Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.

— Це той самий Бонасьє? — спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.

— Так, ваша світлосте,— відповів офіцер.

— Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо

вклонився й вийшов.

Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.

Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.

"Ну, цей незугарний до інтриг,— вирішив він.— Проте подивимось".

— Вас звинувачено в державній зраді,— неквапно мовив кардинал.

________________

1 Карл І де Гонзаг, герцог Неверський і Ретельський (1580—1637), отримав завдяки підтримці Рішельє у 1627 році Мантую — герцогство на півночі Італії.

2Нім, Кастр, Юзес — міста й фортеці на півдні Франції, що належали з другої половини XVI століття гугенотам. У першій половині XVII століття ці міста взяли в облогу королівські війська і, зрештою, до 1629 року захопили і зруйнували їх.

 

 

— Мені вже сказали про це, ваша світлосте! — вигукнув Бона-сьє, вирішивши називати свого співбесідника так, як назвав його офіцер.— Але присягаюся вам — я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

— Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.

— Авжеж, ваша світлосте,— відповів галантерейник,— я чув, як вона називала всі ці імена.

— З якого приводу?

— Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекін-гема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.

— Вона так казала? — гнівно вигукнув кардинал.

— Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний...

— Замовкніть, дурню! — перебив кардинал.

— Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.

— Ви знаєте, хто її викрав?

— Ні, ваша світлосте.

— Ви когось підозрюєте?

— Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.

— Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?

— Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в'язниці від того ж таки пана комісара — дуже, до речі, люб'язної людини!

Кардинал знову стримав усмішку.

— То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

— Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.

— О першій годині ночі її там ще не було.

— О Боже! Що ж із нею сталося?

— Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.

— В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?

— Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

— Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.

— Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? — Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.

— І скільки в неї було цих торговців полотном?

— Двоє, ваша світлосте.

— Де вони мешкають?

— Один — на вулиці Вожирар, другий — на вулиці Лягарп.

— Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?

— Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.

— А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?

— Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати — я й чекав.

— Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! — зауважив кардинал.

"Він назвав мене любим паном! — подумав галантерейник.— Хай йому чорт! Мої справи кращають!"

— Чи впізнали б ви ці двері?

— Так.

— Чи відомі вам номери будинків?

— Так.

— Назвіть їх.

— Номер двадцять п'ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п'ять на вулиці Лягарп.

— Прекрасно,— сказав кардинал.

Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.

— Розшукайте Рошфора,— пошепки звелів кардинал,— Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.

— Граф тут,— відповів офіцер.— Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!

— То хай заходить, хай заходить! — вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.

— "Ваше високопреосвященство!" — прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.

Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач.

— Це він! — вигукнув Бонасьє.

— Хто він? — спитав кардинал.

— Той, хто викрав мою дружину.

Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер.

— Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.

— Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! — вигукнув Бонасьє.— Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій — чесний чоловік.

— Заберіть цього дурня! — наказав кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.

Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:

— Вони бачились.

— Хто? — спитав його високопреосвященство.

— Вона і він.

— Королева і герцог! — вигукнув Рішельє.

— Так.

— Де саме?

— В Луврі.

— Ви певні?

— Цілком певен.

— Хто вам про це сказав?

— Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.

— Чому вона не сказала про це раніше?

— Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.

— Ну що ж, нас переможено. Спробуємо взяти реванш.

— Я намагатимусь допомогти, чим тільки зможу, ваша світлосте. Повірте мені.

— Як усе це сталося?

— О пів на першу ночі королева була зі своїми придворними дамами...

— Де саме?

— У себе в спальні...

— Далі.

— Коли їй передали хусточку від кастелянші... -Далі?

— Королева дуже стурбувалася й навіть зблідла; це всі помітили, дарма що вона була нарум'янена.

— Далі! Далі!

— Королева підвелася, не в силі стримати хвилювання, і сказала: "Шановні пані, почекайте мене десять хвилин, я повернуся до вас". Вона зайшла до алькова і зникла.

— Чому пані де Ланнуа не попередила про це негайно?

— Нічого ще не було ясно; крім того, королева наказала: "Пані, почекайте мене", і пані де Ланнуа побоялася не послухатись королеви.

— Чи довго королеви не було?

— Три чверті години.

— Хто з придворних дам її супроводив?

— Лише донья Естефанія.

— Тож королева повернулась?..

— Так, але тільки для того, щоб взяти скриньку рожевого дерева з монограмою, і знову вийшла.

— А потім вона принесла скриньку? -Ні.

— Пані де Ланнуа знає, що було в цій скриньці?

— Так. Там були діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю королем.

— Отже, пані де Ланнуа вважає, що королева передала скриньку Бекінгемові?

— Вона цього певна.

— Чому?

— Цілий день пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку, потім поділилася з придворними дамами своєю тривогою з приводу того, що не може її знайти, і, нарешті, спитала про скриньку в королеви.

— І тоді королева?..

— Королева зашарілась і відповіла, що, зламавши напередодні одну з підвісок, віддала її полагодити своєму ювелірові.

— Треба знайти цього ювеліра й переконатись, чи королева сказала правду.

— Я був у нього.

— Ну і що? Що сказав ювелір?

— Він нічого не знає про підвіски.

— Добре! Дуже добре, Рошфоре! Не все ще втрачено, і можливо... можливо, все обертається на краще!

— Я не маю жодного сумніву, що геній вашого високопреосвященства...

— Виправить помилки його шпигуна, чи не так?

— Саме це я й хотів сказати, якби ваше високопреосвященство дозволили мені закінчити думку.

— Чи відомо вам, де зараз переховуються герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

— Ні, ваша світлосте, мої люди не змогли сказати мені нічого певного про це.

— А от я це знаю.

— Ви, ваша світлосте?

— Або принаймні здогадуюсь. Вони перебували: одна — на вулиці Вожирар, номер двадцять п'ять, другий — на вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.

— Ваше високопреосвященство бажає, щоб я наказав арештувати їх обох?

— Вже пізно, їх там немає.

— А може, варто переконатися?

— Візьміть з десяток моїх гвардійців та обшукайте обидва будинки.

— Я йду, ваша світлосте.

І Рошфор вибіг з кімнати.

Залишившись сам, кардинал на мить замислився, потім подзвонив утретє. З'явився той самий офіцер.

— Хай приведуть в'язня,— звелів кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету; за знаком кардинала офіцер вийшов.

— Ви мене обдурили,— суворо мовив кардинал.

— Я? — вигукнув Бонасьє.— Я обдурив ваше високопреосвященство?..

— Коли ваша дружина приводила вас на вулиці Вожирар та Лягарп, вона й на гадці не мала навідувати торговців полотном.

— Кого ж тоді вона навідувала, Боже правий?

— Вона навідувала герцогиню де Шеврез і герцога Бекінгема.

— Так,— мовив Бонасьє, напружуючи пам'ять,— так, правильно, ваше високопреосвященство має слушність. Я не раз казав моїй дружині, що мене дивує, чому це торговці полотном мешкають у будинках без вивісок, і щоразу дружина відповідала мені сміхом. О ваша світлосте,— вів далі Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства,— ви й справді кардинал, великий кардинал, геній! Перед вами має схилятися весь світ.

Хоч яким жалюгідним був тріумф над таким нікчемою, як Бонасьє, а втім кардинал відчув радість; у ту ж мить, ніби вловивши на льоту несподівану думку, він ледь помітно всміхнувся і, простяг-ши до галантерейника руку, сказав:

— Підведіться, мій друже, ви — чесна людина.

— Кардинал потис мені руку! Я торкнувся руки велета! — вигукнув Бонасьє.— Великий кардинал назвав мене своїм другом!

— Авжеж, мій друже, так! — мовив кардинал тим батьківським тоном, до якого він іноді вдавався, і який міг обдурити хіба що тих, хто зовсім не знав його.— І саме тому, що звинувачення було несправедливе, я мушу вас винагородити: візьміть цей гаманець із сотнею пістолів і пробачте мені.

— Пробачити вам, ваша світлосте! — сказав Бонасьє, не наважуючись взяти гаманець і боячись, щоб цей несподіваний подарунок не обернувся, бува, на жарт.— Але ж ви маєте право арештувати мене, взяти на тортури, навіть скарати на смерть: ви наш володар, і я не насмілився б сказати жодного слова у відповідь. Пробачити вам, ваша світлосте! Навіть подумати страшно!

— О мій любий пане Бонасьє! Я щиро вдячний вам за вашу великодушність. Отож, узявши цей гаманець, ви більше не будете сердитись на мене?

— Я буду в захопленні, ваша світлосте.

— Тоді прощавайте, або, краще, до побачення, бо я сподіваюсь — ми ще обов'язково побачимось.

— Коли буде завгодно вашій світлості. Я завжди готовий служити вашому високопреосвященству.

— Повірте, що ми ще не раз зустрінемось, бо, мушу признатися, мені було дуже приємно обмінятися з вами думками.

— О ваша світлосте!

— До побачення, пане Бонасьє, до побачення.

І кардинал відпустив його помахом руки; у відповідь Бонасьє вклонився до самої землі. Потім він вийшов, задкуючи, і кардинал почув з передпокою, як Бонасьє, не в силі стримати своїх почуттів, закричав на повен голос: "Хай живе його світлість! Хай живе його високопреосвященство! Хай живе великий кардинал!" Усміхнувшись, кардинал прислухався до цього нестримного виявлення почуттів галантерейника; згодом, коли вигуки Бонасьє стихли вдалині, він мовив сам до себе:

— Ось людина, яка віднині дасть себе вбити за мене.

Після цього кардинал схилився над планом Ла-Рошелі, розгорнутим, як ми вже казали, на його столі, уважно роздивився його і став креслити олівцем лінію славнозвісної дамби, яка через півтора року перекрила вхід до гавані оточеного міста.

Він саме поринув у свої стратегічні задуми, аж тут двері відчинилися, і на порозі став Рошфор.

— Ну що? — спитав кардинал і випростався з поквапливістю, яка свідчила про гострий інтерес до того доручення, що його мав виконати граф.

— Я дістав відомості,— відповів Рошфор.— Молода жінка двадцяти шести — двадцяти восьми років і чоловік тридцяти п'яти — сорока років справді мешкали одна чотири, а другий п'ять днів у будинках, вказаних вашим високопреосвященством; проте жінка виїхала вночі, а чоловік — сьогодні вранці.

— Це вони! — вигукнув кардинал і, глянувши на стінний годинник, додав: — Але ми запізнилися з погонею: герцогиня вже в Турі, а герцог — у Булоні. Тепер уже тільки в Лондоні можна його наздогнати.

— Які будуть накази вашого високопреосвященства?

— Жодного слова про те, що сталося; хай королева вірить, що вона в цілковитій безпеці; хай думає, що нам не відома її таємниця; хай вважає, що ми заклопотані розкриттям якоїсь змови. Викличте до мене канцлера Сег'є1.

— А що ваше високопреосвященство зробили з тим чоловіком?

— З яким чоловіком? — спитав кардинал.

— З Бонасьє.

— Я зробив із нього все, що можна було зробити. Я зробив з нього шпигуна, який стежитиме за власною дружиною.

Граф Рошфор вклонився як людина, що визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сів до столу, написав листа, запечатав його своєю особистою печаткою і подзвонив. Черговий офіцер увійшов учетверте.

— Покличте Вітре,— звелів Рішельє,— і скажіть, щоб він ладнався в далеку дорогу.

За хвилину, взутий у високі чоботи зі шпорами, Вітре стояв перед кардиналом.

— Вітре,— мовив Рішельє,— ви негайно виїдете до Лондона. В дорозі не затримуйтесь — ніде й ні на мить. Передасте цього листа міледі. Ось чек на двісті пістолів — ідіть до мого скарбника і хай він їх вам виплатить. Ви матимете ще стільки ж, якщо повернетесь через шість днів і добре виконаєте моє доручення.

________________

1 Канцлер — в часи Середньовіччя в Західній Європі особа, яка займала при дворі монарха високі посади (начальника канцелярії, охоронця державної печатки тощо). П'єр Сег'є (1588-1672) — охоронець печатки Франції при королях Людовіку XIII та Людовіку XIV.

 

 

Гонець мовчки вклонився, взяв листа, чек на двісті пістолів і вийшов.

Ось що було написано в листі:

"Міледі!

Будьте на першому ж балі, де з'явиться герцог Бекінгем. На його камзолі ви побачите дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки ви здобудете ці підвіски, негайно сповістіть мене".

XV

СУДОЧИНЦІ ТА ВІЙСЬКОВІ

Наступного дня Д'Артаньян і Портос, пересвідчившись, що Атос не ночував удома, сповістили пана де Тревіля про його зникнення.

Щодо Араміса, то він узяв відпустку на п'ять днів і, як переказували, поїхав до Руана в сімейних справах.

Пан де Тревіль був батьком своїм солдатам. Як тільки нікому ще не відомий і нічим не примітний юнак одягав форму його роти, він уже міг сподіватися на щиру допомогу й підтримку свого капітана.

Отож, не гаючи часу, Тревіль подався до головного кримінального судді.

Той викликав офіцера, що командував постом біля Червоного Хреста; розпитавши його, вони з'ясували, що Атос ув'язнений у Фор-Левеку.

Атос пройшов через ті самі випробування, що їх, як ми знаємо, зазнав і Бонасьє.

Ми були присутні на очній ставці, влаштованій обом в'язням. Атос, який досі мовчав, щоб необачним словом не зашкодити Д'Артаньянові, котрому була конче необхідна свобода дій, заявив нарешті, що він таки Атос, а не Д'Артаньян.

Крім того, він сказав, що не знає ні пана, ні пані Бонасьє, що ніколи з ними не розмовляв і що близько десятої години вечора завітав до пана Д'Артаньяна, свого друга, але той був у пана де Тревіля на обіді; він додав, що все це можуть засвідчити не менше двадцяти чоловік, і назвав кілька відомих імен, і зокрема — ім'я герцога де Ля Тремуйля.

Другого комісара, який був зовсім не проти, щоб показати свою владу судочинця над військовими, так само, як і першого, вразили прості і ясні свідчення мушкетера; до того ж, імена пана де Тревіля та пана герцога де Ля Тремуйля спонукали бути обережними.

Атоса також повезли до кардинала, але, на лихо, його високопреосвященство був у Луврі в короля.

Саме в цей час пан де Тревіль, вийшовши після марних пошуків невловимого Атоса від головного кримінального судді та коменданта Фор-Левека, також прибув до його величності.

Як капітан мушкетерів, пан де Тревіль мав право повсякчас входити до кабінету короля.

Ми знаємо, якою хворобливою була упередженість короля проти королеви: цю упередженість старанно розпалював кардинал, котрий в інтригах куди більше боявся жінок, ніж чоловіків.

Однією з головних причин цієї упередженості була дружба Анни Австрійської з пані де Шеврез. Ці дві жінки турбували кардинала дужче, ніж війни з Іспанією, суперечки з Англією та фінансові труднощі в самій Франції. На думку кардинала, ба навіть на його глибоке переконання, пані де Шеврез допомагала королеві не тільки в політичних інтригах, але, що непокоїло його набагато більше, в інтригах любовних.

Почувши від кардинала, що пані де Шеврез, заслана в Тур, таємно приїхала до Парижа і, пробувши тут п'ять днів, збила зі сліду поліцію, Людовік XIII дуже розгнівався. Примхливий і віроломний, король хотів, щоб його називали Людовіком Справедливим і Людо-віком Цнотливим. Нащадкам буде дуже нелегко збагнути його вдачу, яку історія намагатиметься пояснити, наводячи окремі факти, але не бажаючи робити з них висновки.

Та коли кардинал додав, що пані де Шеврез приїжджала в Париж не просто так, що королева відновила з нею зв'язок за допомогою шифру, який у ті часи називали кабалістичним1, коли він сказав, що саме в той час, як йому, кардиналові, вже майже пощастило розплутати найтонші нитки змови й він, озброївшись доказами, мав спіймати емісара королеви і вигнаницю на гарячому, якийсь мушкетер зі шпагою в руках напав на доброчесних суддівських чиновників, що мали безсторонньо розслідувати справу, аби про все доповісти королю, і в такий спосіб наважився втрутитись у хід судочинства,— Людовік ХНІ знетямився з люті. Скочивши з місця, блідий і мовчазний, він пішов до дверей, що вели в апартаменти королеви; вираз його

________________

1 Мається на увазі символічне пояснення чисел, яким надавали містичного значення.

 

 

обличчя свідчив про те, що він зараз здатен на яку завгодно жорстокість.

А втім, кардинал ще й словом не прохопився про герцога Бе-кінгема.

Аж тут до кабінету ввійшов пан де Тревіль, незворушно стриманий, ввічливий, бездоганно вдягнений.

Здогадавшись з присутності кардинала і розлюченого обличчя короля, про що вони говорили, пан де Тревіль не розгубився, а навпаки, відчув себе сильним, як Самсон перед філістимлянами1.

Людовік XIII уже взявся за ручку дверей; почувши кроки пана де Тревіля, він обернувся.

— Ви прийшли саме вчасно, добродію,— сказав король, не в силі стримати почуттів, що бушували в його душі.— Цікаві новини чую я про ваших мушкетерів.

— А я,— незворушно відповів пан де Тревіль,— прийшов розповісти вашій величності такі ж цікаві новини про його судочинців.

— Як це розуміти? — суворо спитав король.

— Маю за честь доповісти вашій величності,— так само холодно провадив пан де Тревіль,— що ціла група прокурорів, комісарів і поліцейських, людей вельми поважних, але, як мені здається, надміру озлоблених проти військових, дозволила собі арештувати на приватній квартирі, привселюдно провести по вулицях і кинути до Фор-Левека — і все це посилаючись на наказ, який не захотіли показати,— одного з моїх мушкетерів, а точніше, ваших мушкетерів, ваша величносте, людину бездоганної поведінки й виняткової гідності, яку ваша величність знає з найкращого боку: пана Атоса.

— Атоса? — перепитав король.— Так, мені й справді відоме це ім'я.

— Пригадайте, ваша величносте,— сказав пан де Тревіль.— Пан Атос — той самий мушкетер, який під час відомої вам прикрої дуелі мав нещастя тяжко поранити пана де Каюзака... До речі, ваша світлосте,— мовив Тревіль до кардинала,— пан Каюзак уже зовсім одужав, чи не так?

— Авжеж, дякую,— відповів кардинал, гнівно прикусивши губу.

— Отож, пан Атос вирішив навідати одного зі своїх друзів,— вів далі пан де Тревіль,— молодого беарнця, кадета гвардії вашої велич-

________________

1 Самсон — біблійний персонаж, що мав надзвичайну силу, джерелом якої, згідно з переказами, було його волосся. Підступна філістимлянка Даліла, яку кохав Самсон, під час сну обстригла його і видала своїм співвітчизникам. Ув'язнений у храмі, Самсон відростив волосся і, знову ставши сильним, зруйнував храм і загинув під його руїнами разом з трьома тисячами ворожих воїнів.

 

 

ності з роти Дезессара, але не застав його вдома; та тільки-но він зайшов до помешкання і взяв у руки книгу, щоб скоротати час до приходу господаря, як ціла зграя поліцейських і солдатів оточила будинок, висадила двері...

Кардинал знаком дав королю зрозуміти: "Йдеться про ту саму справу, про яку я вам казав".

— Нам це відомо,— мовив король,— бо все це було зроблено в наших інтересах.

— Отже,— відказав Тревіль,— це в інтересах вашої величності схопили безневинного мушкетера і, як найгіршого злодія, в оточенні двох охоронців провели серед знахабнілого вуличного натовпу, дарма що цей шляхетний добродій не раз проливав свою кров за вашу величність і готовий знову пролити її?

— Он воно що! — вигукнув збентежено король.— Невже це було саме так?

— Пан де Тревіль забув сказати,— якнайлагідніше зауважив кардинал,— що цей безневинний мушкетер, цей шляхетний добродій за годину до того зі шпагою в руках напав на чотирьох поліцейських комісарів, яким я доручив розслідувати цю важливу справу.

— Хай ваше високопреосвященство доведе, що це було саме так! — вигукнув пан де Тревіль з простодушністю гасконця і запальністю військового.— Бо за годину до того пан Атос, який, можу запевнити вашу величність, є людиною дуже високого походження, зробив мені честь обідати в мене й розмовляв у моїй вітальні з паном герцогом де Ля Тремуйлем та паном графом де Шалю, яких я теж запросив на обід.

Король глянув на кардинала.

— У складеному потерпілими протоколі,— зауважив його високопреосвященство, відповідаючи на німе запитання короля,— засвідчено те саме, про що я мав честь доповісти вашій величності.

— Невже протокол судочинця вартий слова честі військового? — запально вигукнув Тревіль.

— Стривайте, Тревілю, помовчіть,— перебив його король.

— Якщо його високопреосвященство підозрює когось із моїх мушкетерів,— сказав Тревіль,— то, добре знаючи справедливість пана кардинала, я сам вимагаю розслідування.

— В будинку, куди прийшли для вивчення справи слідчі,— так само незворушно вів далі кардинал,— мешкає, якщо я не помиляюсь, один беарнець, друг цього мушкетера.

— Ваше високопреосвященство говорить про пана Д'Артаньяна? — Я говорю про юнака, якому ви протегуєте, пане де Тревілю.

— Так, ваше високопреосвященство, він там мешкає.

— Чи не здається вам, що цей юнак міг вплинути...

— На пана Атоса, людину, вдвічі старшу за нього? — перебив кардинала пан де Тревіль.— Ні, ваша світлосте! І зважте: пан Д'Артаньян був того вечора в мене.

— От тобі й маєш! — вигукнув Рішельє.— Невже справді весь Париж зібрався в цей день у вас?

— Може, ваше високопреосвященство не вірить моєму слову? — спитав Тревіль, почервонівши од гніву.

— Та що ви, боронь Боже! — відповів кардинал.— Скажіть лише, о котрій годині він прийшов до вас?

— О, це я можу сказати вашому високопреосвященству напевне, бо, зустрівши Д'Артаньяна, я помітив, що мій стінний годинник показував пів на десяту, хоч мені й здавалося, що було вже значно пізніше.

— А коли він попрощався з вами?

— О пів на одинадцяту, через годину після всіх цих подій.

— Зрештою,— мовив кардинал, який не мав жодного сумніву, що Тревіль каже правду, і відчував, що перемога вислизає йому з рук,— зрештою, Атоса затримали все-таки в будинку на вулиці Могильників.

— А хіба друзям заборонено навідувати один одного? Хіба мушкетерові моєї роти заборонено товаришувати з гвардійцями роти пана Дезессара?

— Авжеж, коли будинок, де вони зустрічаються, підозрілий.

— Річ у тім, що цей будинок підозрілий, Тревілю,— зауважив король.— Може, ви про це не знали?

— Так, ваша світлосте, не знав. У всякому разі, хоч який він підозрілий, це аж ніяк не стосується тієї частини будинку, де мешкає пан Д'Артаньян; бо, запевняю вас, мій королю: я не знаю відда-нішого слуги вашої величності й щирішого прихильника пана кардинала, ніж цей юнак.

— Чи не той це Д'Артаньян, що поранив Жюссака під час прикрої зустрічі неподалік од монастиря кармеліток? — спитав король, глянувши на кардинала, який почервонів з досади.

— А наступного дня — Бернажу. Авжеж, ваша величносте, це саме він, у вас чудова пам'ять.

— Яке ж буде наше рішення? — звернувся до обох присутніх король.

— Це скоріше залежатиме від вашої величності, ніж від мене,— сказав кардинал.— Моя думка — Атос винен.

— А я це заперечую,— відповів Тревіль.— Проте у вашої величності є судді — Їм і належить вирішувати такі справи.

— Гаразд, передамо справу суддям,— погодився король.— Судити — Їхнє діло, отож хай вони й судять.

— І все-таки,— зауважив Тревіль,— як прикро, що нам доводиться жити в такий нещасливий час, коли навіть найсвітліше ім'я і найчистіша доброчесність не можуть захистити людину від неслави й переслідувань. Крім того, армія буде не дуже задоволена з того, що правитиме за об'єкт для жорстокого поводження у зв'язку з якимись поліцейськими справами.

Ці слова були необережні; але пан де Тревіль знав, що робив. Він хотів викликати вибух, бо розумів, що кожен вибух супроводжується полум'ям, а полум'я освітлює все навкруги.

— З поліцейськими справами! — вигукнув король, обурений останніми словами пана де Тревіля.— З поліцейськими справами! Та що ви про них знаєте, добродію? Ідіть краще до своїх мушкетерів і не морочте голови. По-вашому, виходить, що, арештувавши якогось там мушкетера, ми вже занапастили всю Францію. Подумаєш — один мушкетер! Та я накажу арештувати їх цілий десяток, хай йому чорт! Ба навіть сотню, всю роту! І нікому не дозволю й писнути.

— Відтоді, як ваша величність стали підозрювати своїх мушкетерів,— сказав Тревіль,— Їх позбавлено довіри, і тому я готовий віддати вам свою шпагу; звинувативши моїх солдатів, пан кардинал, безперечно, звинуватить зрештою й мене самого, так що краще вже я сам визнаю себе в'язнем разом з паном Атосом, арештованим раніше, і з паном Д'Артаньяном, якого, напевно, арештують не сього-дні-завтра.

— Лукавий гасконцю, чи замовкнете ви нарешті? — вигукнув король.

— Ваша величносте,— відповів Тревіль, анітрохи не стишуючи голосу,— накажіть звільнити мого мушкетера з-під варти — або хай його судять.

— Його судитимуть,— сказав кардинал.

— Що ж! Тим краще, бо принаймні я проситиму його величність дозволити мені захищати Атоса.

Король злякався спалаху.

— Якби його високопреосвященство,— мовив він,— не мав особисто...

Рішельє збагнув, чого прагне король, і вирішив випередити його.

— Пробачте,— сказав він,— але якщо ваша величність вважає мене за упередженого суддю, то я не братиму участі в процесі.

— Слухайте-но,— звернувся король до Тревіля,— присягніть ім'ям мого батька, що пан Атос справді був у вас під час усіх цих подій і що він не міг брати в них участі.

— Присягаюсь ім'ям вашого славного батька і вашим ім'ям, які шаную над усе на світі!

— Подумайте, ваша величносте,— зауважив кардинал.— Бо, звільнивши в'язня, ми не дізнаємося правди.

— Пан Атос нікуди не втече,— відповів пан де Тревіль.— Він буде готовий відповісти судочинцям у будь-який час. Атос не втече, пане кардинале; не сумнівайтесь, я сам відповідатиму за нього.

— Ай справді, він нікуди не втече,— сказав король.— Його завжди можна буде знайти, як запевняє пан де Тревіль. До того ж,— додав він, стишивши голос і благально глянувши на його високопреосвященство,— хай вони вважають, що небезпека минула: саме в цьому полягає справжня політика.

Ця політика Людовіка XIII змусила Рішельє всміхнутися.

— Наказуйте, ваша величносте,— сказав він. — Ви маєте право помилувати.

— Право помилування застосовується лише до злочинців,— зауважив Тревіль, який хотів, щоб останнє слово лишилося за ним,— а мій мушкетер — не злочинець. Отже, ваша величносте, вам зовсім не треба його милувати, вам просто слід вирішити справу по справедливості.

— Він у Фор-Левеку? — спитав король.

— Так, ваша величносте, до того ж у карцері, як найзапекліший ворог.

— Хай йому чорт! — прошепотів король.— Що ж його робити?

— Підписати наказ про звільнення з-під варти, тільки й того,— відповів кардинал.— Як і ваша величність, я певен: гарантії пана де Тревіля більш ніж досить.

Тревіль шанобливо вклонився, відчуваючи, що до його радості домішується тривога: він волів би, щоб кардинал затявся, а не так несподівано й легко відступив.

Король підписав наказ про звільнення, і Тревіль одразу ж узяв його.

Коли капітан мушкетерів виходив з кімнати, кардинал приязно всміхнувся до нього й сказав королю: — Яка згуртованість панує між командирами і солдатами у ваших мушкетерів, ваша величносте! Це дуже корисно для служби й робить честь усій роті.

"Незабаром він спробує відігратися на мені,— подумав Тревіль.— Ніколи не вгадаєш, що він утне в останню мить. Але треба поспішати, бо король може враз змінити своє рішення; до того ж, куди важче знову кинути до Бастилії або до Фор-Левека людину, яка вже вийшла звідти, ніж не випустити з-під варти в'язня, що вже сидить там".

Пан де Тревіль переможно ввійшов до Фор-Левека й звільнив свого мушкетера, спокійного та незворушного, як завжди.

Згодом, зустрівшись з Д'Артаньяном, Тревіль сказав йому:

— Вам справді пощастило; це розплата за рану Жюссака. Невід -плаченою лишилася рана Бернажу, так що будьте обачні.

Пан де Тревіль таки мав слушність, не довіряючи кардиналові й думаючи, що не все ще скінчено. Бо тільки-но капітан мушкетерів зачинив за собою двері, як його високопреосвященство мовив до короля:

— Тепер, коли ми залишилися самі, поговоримо серйозно, якщо буде на те ласка вашої величності. Мій королю, пан Бекінгем пробув у Парижі п'ять днів і виїхав лише сьогодні вранці.

 
2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.