.RU

Б, В, Ґ - Музика мови І мова музики

Б, В,

Ґ

, Д, З, М, Р

) та один відкритий голосний (

А

). За тих часів їх називали небесними. Відлунні – це глухі та пом’якшені приголосні:

П, Л (Ў), Г(К, Х), Т, С, Н, Й (ЛЬ)

. За тих часів їх називали земними. Допоміжні – шиплячі та африкати (

Ф, Ц, Ч, Ш, Щ

), видозмінені голосні (

Е,

Ѣ,

И, І, О, У

), йотовані (

Є, Ї, Ю, Я

), ліговані (

ДЗ, ДЖ, ЖД, Ж,

), носові (

Ѫ

) тощо. Окрім того, голосні звуки та їх знаки усвідомлювались як вияв жіночої статі. А приголосні та їх літери – як вияв чоловічої статі. І тому у випадку написання голосного не в парі з приголосним, писець мусив ставити над голосним значок покриття – дасію. Як зазначає Афанасій Селіщев, письменник уже кінця ХІУ – першої половини ХУ ст.. Костянтин Констиченський, прибічник складної орфографії архаїчного напрямку, вимагав писати голосні на початку слова або за умови окремого використання лише зі значком та апострофом. „Голосні, – наголошував він, – це жінки, а приголосні чоловіки. Тільки вдома у присутності чоловіка жінка може бути без головного покрову. Так і на письмі: голосна літера в поєднанні з приголосною буває непокрита, без дасії і без апострофа” (А. М. Селищев. Старославянский язык. – М., 1951. – С. 55). Це ще один доказ того, що, без урахування сакральності, вивчення фольклору та первісного мистецтва не може дати бажаних наслідків.

Одним із проблемних завдань наукової праці А. Іваницького є періодизація та хронологізація фольклору. Питання далеко не просте. Воно порушувалось багатьма фольклористами. Як і в інших сферах наукового пізнання, тут на сьогодні існує цілий ряд розбіжностей у поглядах та підходах до вивчення проблеми. Автор пояснює це неопрацьованістю методики. Внаслідок чого, зазначає він, відсутні відповіді на запитання:

На останньому питанні я й хотів би зупинитися. Адже без його вирішення сенс у решті відпадає. На думку автора, з огляду на сучасні наукові досягнення в різних галузях науки та вдаючись до методу синтезу їх, „судження про неможливість часового виміру минулих епох... зараз вже не видається непохитним”. А. Іваницький аналізує різні концепції, критерії датування, позиції, підходи та спроби окремих науковців (М. Блінова, А. Волик, В. Гошовський, В. Даниленко, В. Єлатов, К. Квітка, Б. Поршнєв Ф. Рубцов) вирішувати цю проблему; вказує на те, що основні невдачі цих спроб полягають у тому, що вони „спиралися виключно на музичні факти та їх видовий аналіз”. І зізнається, що ще будучи аспірантом, він зацікавився існуючими теоріями та поглядами на походження музики. А вивчення привело його до їх критичного перегляду та до потреби залучення знань з інших галузей наук. На тій же порі, каже він далі, сформувався і його головний постулат, що „покладений в основу нинішніх теоретичних пошуків причин, обставин, часу виникнення музики: закон єдності мислення”. Ця важлива засаднича думка червоною ниткою проходить через усю наукову працю автора. І тому для мене дещо дивними видаються його окремі розмірковування щодо первісності мови й музики, інших видів мистецтва. Так ніби часом йому не вистачає сміливості заперечити й відкинути стереотипні постулати, незважаючи на авторитети, що стоять за ними. Щоправда, розглядаючи формаційний критерій датування пісенних форм, що найхарактерніше виявився в радянський період, А. Іваницький аргументовано й послідовно розкрив його хибність та оманливість як на ту пору так і в нинішній час. Ґрунтується він, як зауважує автор праці, на літературоцентристських методах дослідження. Тут беруться до уваги історичні асоціації, мова, зміст, образи, назви окремих предметів. А те, що на зразки мелодій впродовж історичного часу могли накладатися нові й нові тексти, зауважується менше всього. Завершуючи розділ, А. Іваницький переконливо стверджує, що лише спираючись „на загальні закони мислення та логіку, можна сподіватися, що за їх допомогою вдасться стягти в єдиний вузол інтонацію музичну та інтонацію мовну. І, як наслідок, – вийти на підступи до хронологізації та періодизації народної музики та її структурних і навіть виразових чинників”. Справді, означити часові рамки мистецтва найоб’єктивніше мабуть таки можливо лише через призму світосприйняття й мислення. Хоча й тут можна збитися на манівці. Адже прояви первісного світосприйняття й мислення бувають притаманні й нашому часові. Тим більше, що воно проявляються в мистецтві своїми архетипами. А останні черпаються з генетичної пам’яті людини. Ну, скажімо, автор „Слова о полку Ігоревім”, описуючи битву на Немизі, каже: „На Немизі снопи стелють головами, молотять чепи харалужними”. Це – ХІІ ст.. А вже інший автор, майже на тисячу років пізніше, описуючи бій повстанців УПА, пише: „Лежать трупи, як ті снопи, по усім роздоллі”. Подібно ж можуть перегукуватися й музичні образи. Очевидно, що періодизація та хронологізація фольклору швидше за все має опиратися на обряд. Як на мене, перш ніж братися за визначення часу первісної появи фольклорного твору, слід визначити до якого циклу свят та обрядів належить чи міг належати цей твір: календарні, родинні, ремісничі, землеробські, мисливські, рибальські. Далі спробувати встановити конкретний обряд та його місце в ньому. Врахувати всі світоглядні нашарування й залучити для розшифровки надбання інших галузей наукових знань. Адже первісно не існувало жодної пісні чи танцю, а так само й інших видів мистецтва поза обрядовими циклами та святами, що супроводжувались численними прикметами та повір’ями. Ось, наприклад, популярна нині серед фольклорних гуртів пісня: „Була в мене парова машина”. На перший погляд та за сучасною кваліфікацією – жартівлива побутова пісня. Але ж приспів у неї: „Музиканти мої, ви заграйте мені – коваля”. Танець „коваль” належить до циклу родильних та хрестильних обрядів. А міфічний коваль як небесний творець дитини і як її земний батько згадується в багатьох піснях і приспівках цього обрядового циклу. Ще складніше там, де текстова частина зазнала повної заміни. Це стосується насамперед колядок, веснянок, русальних та купальських пісень. А проте не менше таїни і з іншими фольклорними зразками. Скажімо, є така пісня, яку за сучасною кваліфікацією фольклористи відносять до ряду соціально-побутових: „Ой пряду, пряду”. За текстом вона справді близька до цього ряду:

Ой пряду, пряду, спатоньки хочу,

ой схилю я головоньку

на білую постілоньку,

ляжу та й засну.

Але мелодія її явно магічно-заклинальна. І до якого періоду вона належить сказати важко. Тому тричі слушне зауваження А. Іваницького, коли він каже, що окремими фольклористами навіть не береться до уваги думка про те, „що текст певного змісту міг бути підкладений під старий наспів у будь-якому сторіччі, навіть у ХХ”.

Друга частина монографії А. Іваницького теоретична й спрямована вона на вирішення проблем мислення. Автор як учений і як великий ерудит намагається простежити й теоретично сформувати саму еволюцію мислення, його стадії та різновиди; розкласти всі процеси видозмін в свідомості та підсвідомості людини й застановити їх поетапно, простеживши динаміку еволюції мислення в межах історичного відтинку часу: палеоліт, мезоліт, неоліт, сучасна доба. Він оперує великою кількістю теоретичних розробок, суджень, термінів щодо форм мислення різних дослідників (В. Алексєєв, С. Бібіков, Д. Бубріх, В. Бунак, Я. Голосовкер, В. Гошовський, В. Даниленко, П. Єфименко, В. Іванов, Б. Поршнев, А. Спіркін, А. Столяр, Д. Фрезер, П. Тейяр де Шарден, В. Топоров), аналізує та співставляє їх. З цього аналізу виринає безліч розходжень та суперечностей у поглядах, відсутність єдиної термінології щодо форм мислення. А – отже і єдиного бачення цієї проблеми. Ось тільки перелік застосовуваних різними дослідниками варіантів термінів щодо форм мислення, які наводить автор у своїй праці: абстрактне, алогічне, дифузне, деталізоване, міфологічне, дологічне, прелогічне, сублогічне, магічне, імагінативне, символічне, образне, наочно-дійове, наочно-образне, власне-мислення, первісне, дитяче, понятійно-логічне, логічне, абстрактно-логічне, образно-художнє, причинно-наслідкове, предметне, мовне, домовне, музичне. Чи можливо у такому термінологічному накопиченні збагнути: що ж є собою мислення як явище? Причому, на думку дослідників, одні з наведених форм належать до первісного – палеолітичного періоду. Потім у ході еволюції вони нібито відійшли. А на їх місце прийшли інші форми мислення.

Сам же процес еволюції мислення та людини загалом постає у поглядах дослідників, які певним чином поділяє і автор монографічного дослідження, лише як наслідок рефлекторної діяльності мозку, спонукану її трудовою діяльністю та набуттям досвіду. Я не поділяю цих поглядів. Як на мене, вони навіть принижують людину. Тому з величезною насолодою і вдячністю А. Іваницькому за виявлену позицію, я прочитав у цьому розділі ще й ось такі думки, у яких автор, за його ж словами, підтримує тезу П. Тейяра де Шардена, що „історичний час – це всього лиш пряме продовження неоліту”.

„Суспільство початку ХХІ ст., – зазначає А. Іваницький, – усе ще схильне бачити в наших попередниках епохи землеробського неоліту первісних дикунів. А вже про музику й мистецтво того часу навіть серед освічених прошарків побутує уявлення як про примітив, що не має ні достатніх засобів виразності, ні форми. Однак варто замислитися, що: неолітична людина завершила тривалий шлях створення мови; використовувані нині граматичні форми (за деякими винятками) склалися тоді ж; у мисленні ми спираємося на логічні фігури, опрацьовані в палеоліті; створено систему вірувань, мистецтв, культури в цілому (ми зараз лише

варіюємо

неолітичні досягнення, і нечасто вносимо у ці здобутки щось хоч віддалік рівнозначне); опановане тоді ж землеробство й скотарство залишається (і нeвiдомо, допоки) основою нашого існування. Нічого вартого перерахованих досягнень наступне людство винайти не спромоглося. Вже цього (а це далеко не повний перелік палеолітично-неолітичних здобутків) досить, щоб заперечити примітивність людини палеоліту, мезоліту і особливо неоліту. І наша погорда буде зміщуватися – чим далі, тим помітніше – у бік вдумливої зацікавленості, має розвиватися стійкий інтерес, який зміниться у нинішньому тисячолітті подивом і захопленням перед подвигом людської мислі, що пробивалася сотні тисяч років крізь хащі інстинктів”.

Не поділяючи матеріалістичних поглядів щодо постання й еволюції людини як такої, а також сутності мислення та його існуючих форм, пропоную авторові й читачеві свою концепцію вирішення цієї проблеми. На мою думку постання й еволюція людини пов’язані не тільки й не стільки з її поступовим фізіологічним вдосконаленням, трудовою діяльністю та профанним (зовнішнім) пізнанням світу, скільки з процесом її внутрішнього перетворення – духовного прозріння. Саме еволюція духовна спричинила еволюцію людини фізіологічну, інтелектуальну й соціальну. А відбувалося (відбувається й відбуватиметься) це циклічно й поетапно. І не спонтанно, а в гармонійній єдності з циклічним розвитком світу загалом. Людина є продуктом духовності й культури. Якою є її духовність і культура, такою є і сама людина. Самобутність людини (роду, народу) як фактор, що виділяє її з природи та суспільства – це насамперед її здатність створити для себе таке середовище і таку систему впливів, які забезпечили б успішне розкриття її родових та природних здібностей. Це один із головних принципів виховання – принцип природовідповідності, що його сповідував наш великий філософ Григорій Сковорода. Тому, людина як духовна сутність, не може бути більш чи менш вартіснішою, залежно від епохи в якій вона проживає та стану технічної цивілізації суспільства. Так само й епоха не може бути прогресивнішою чи регресивнішою, залежно від технічної цивілізації людства. Все залежить лише від рівня духовності людини і суспільства. Так само, як і в періодичному розвитку річного кола, не можна вважати період весни прогресивнішим від осені, тільки тому що це весна. І – навпаки. Та і в житті людини не можна вважати кращим періодом молодість, ніж старість. Все залежить від того, як ми зреалізуємося духовно в цей період.

З духовністю, на мою думку, пов’язаний і процес еволюції та форм мислення. Тут важливо застановитись на тому, що мислення є породженням свідомості. Саме свідомості, а не інстинкту. І тому воно є наслідком духовної, а не фізіологічної (рефлекторної, психічної) діяльності людини. Очевидно також, що мислення це діяльність не тільки і не стільки мозку людини, як діяльність її душі. І пов’язується воно, найімовірніше, з біополем – аурою. Отим золотим німбом, який ми бачимо на ликах святих. Чи не тому й у фольклорі високе духовне мислення порівнюється з золотом? А того, хто промовляє високо й з духовною наснагою, називають золотословом

Ци дома, дома, господаренько?

Приспів: Святий вечір!

Кажуть служеньки, що є він дома.

Зберім ся, браття, ходім до него,

ходім до него на порадоньку.

Ой дасть же він нам 2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.